| Слова,  слова,  слова… .  Тих слів, немов поштових голубів я випустив доволі...
 Вони в записочках тобі,
 у записах на полі
 таємної сторінки товстого фоліанту.
 Його ти називала «Книга Долі».
 Гортала… Жартома читала, що має збутися мені в мандрівці Сивим Альбіоном.
 Пророкувала ти собі чекання довгий піст,
 розлуку на мосту з коханцем (зі мною, мабуть)
 та чоловіка проводи в далеку путь
 (либонь у подорож заморську до Гранади).
 
 І ось луги та луки.
 Зелений оксамит вбирає очі.
 Білявки тут до любощів охочі та прохолода грабових гаїв,
 яких в твоїй країні я не бачив.
 Здавалося б, чого тобі, милуйся!
 Ба ні! Я сню тобою кожну ніч.
 Та спеки біла пилюга,
 нестерпно-невблаганне сонце, яке здавалося пекельним
 притягують мене та кличуть як ос розлитий на підлозі мед.
 
 Я знаю, чоловік за океаном і на сторожі лиш тітки та падре.
 Голубко мила, все покину! Приїду скоро.
 Про гріх не думай. То – марниця. То все придумали ченці, черниці.
 Немає в них кохання та любові.
 Пусті вони
 і бог їх – неживий….
 |