Щоб ішов дощ – просто на голови, а не за вікнами,
Нам, які опинились від усього далеко, лише не
Від цієї трави, у якій розкидані, наче іграшки, наші втомлені черевики,
І шелесту в ній шитва, що колише тебе, колише мене…


У якій це буде країні, на околиці якого міста –
Старовинного чи сучасного і печального?
Де віднайдемося ми, зліплені, може, з одного тіста,
Аби дихати і мовчати, дихати і мовчати?


По хлібі й вині повітря тепле і сонне.
І дощ у ньому загусне павутинням таким сріблястим…
Аби лиш нас не помітили, не попросили з газону –
З цієї трави, що може назватися щастям.